Чи потрібні Києву «економічно обґрунтовані» тарифи на комунальні послуги?
Domik.ua уже писав, якими будуть ціни на комунальні послуги у 2017 році
Ми живемо у добу мас-медіа, тому, мабуть, уже всі кияни знають: на рахунки комунального підприємства «Київводоканал» накладено арешт, у зв’язку з чим в українській столиці виникла реальна загроза припинення централізованого водопостачання і водовідведення. Як заявила речниця «Київвводоканалу», «позовною службою було винесено постанову про накладення арешту на рахунки «Київводоканалу» на користь позивача («Київенерго»). Арешт рахунків не дає можливості підприємству виробляти закупівлю реагентів для очищення води, а за чинним законодавством – без належної очистки подавати воду заборонено».
Позиція «Київводоканалу» полягає в тому, що в черговий раз у складній ситуації підприємство опинилося через тривалу роботу за заниженими тарифами на водопостачання та водовідведення і за повної відсутності обіцяної державної компенсації між собівартістю послуг і чинними тарифами. Аж із 2004 року «Київводоканал» не отримував таку компенсацію, внаслідок чого й утворився борг перед «Київенерго» у 353 млн грн., який лише за 2014 рік зріс на 85 млн грн. Водночас борг комунальних компаній перед «Київводоканалом»становить сьогодні понад 400 млн грн.
У свою чергу, «Київенерго», яка генерує і постачає теплову та електричну енергію в Києві (ця недавно ще комунальна компанія була приватизована в часи правління Віктора Януковича наближеним до нього олігархом Рінатом Ахметовим), заявила про свої величезні збитки: мовляв, у січні-вересні 2015 року чистий збиток в порівнянні з аналогічним торішнім періодом зріс на 70% — до 641 млн грн., тому більше не може терпіти такі збитки. На додачу до цього, київська прокуратура вимагає від «Київенерго» повернути «Нафтогазу України» 3,1 млрд грн. боргу…
Ось така вкрай заплутана та непроста ситуація, заручниками якої опинилися пересічні кияни. Все намішано докупи: і невиконання державних фінансових зобов’язань, і проблема занижених тарифів, і беззахисність столиці перед діями власника енергетичної монополії, і питання правдивості заяв представників тих чи інших компаній (якби всі вони були такими збитковими, то хто би рвався ними заволодіти?), і, зрештою, реальна загроза здоров’ю мільйонів киян… Не претендуючи на всеосяжне висвітлення теми, дозволю собі зачепити лише один її аспект: яким чином могли б відбитися на побуті жителів столиці задоволені й законодавчо закріплені амбіції та претензії власників енергетичних ресурсів.
Читайте також: Чи врятує субсидія від нових тарифів на комунальні послуги
Високі доходи – це ще не все
Якщо коротко, то мрії столичних енергопостачальників зводяться до того, щоби ціни на гарячу воду, опалення й електроенергію були максимально високими (чи, на їхній термінології, «економічно обґрунтованими») і щоби дозволялося всіма більш-менш цивілізованими способами «вибивати» борги з тих, хто вчасно не платить. Інакше кажучи, щоби бізнес їхній був високодохідним, а високі тарифи та платіжна дисципліна стимулювали розвиток економіки.
Насправді автоматичних залежностей тут немає. І результат втілення цих мрій може виявитися далеко не однозначним, навіть якщо власники енергетичних ресурсів і не зосереджені виключно на власному збагаченні. Звичайно, історичні паралелі нічого напряму не доводять, але, принаймні, змушують замислитися.
Отож увімкнімо фантазію і перенесімося в давні часи.
Податок на димарі існував тоді практично у всіх країнах Європи. За комини слід було платити гроші, часто немалі, якщо ж грошей не було – дим виводили в хату, в сіни, топили «по чорному». Не тільки простолюд жив «по курних хатах мужицьких», а й чимало городян і навіть дворян не могли собі дозволити спорудити справжні печі та комини. І хоча деякі російські дослідники доводять, що це було дуже добре, бо, мовляв, прокопчувалися і довше служили солом‘яні стріхи, а комарі оминали хати, ці вигоди навряд чи можуть переважити проблеми, спричинені цим податком. І перша з них – те, що цегляна груба чи пічка з димарем десь так ушестеро довше зберігає тепло, тож вимагає значно менше дров для обігрівання будинку й приготування їжі, ніж відкритий вогонь чи «неповноцінна» піч. Теплий лежак, чисте повітря, можливість нагріти воду для миття – це вже похідні.
Власне, піч, груба, камін характерні ще й тим, що в них можна спалювати буре та кам’яне вугілля, а це також рятує ліси від тотальної вирубки, а на додачу сприяє розвитку гірничої справи та континентальної торгівлі.
Отож вийшло так, що податок на начебто зайву розкіш в опаленні житла де-факто став чинником сповільнення розвитку Європи – як вважають деякі історики – на декілька століть. На континенті він був у багатьох державах скасований після 1529 року, у добу Реформації. У Британії ж події розвивалися так: 1662 року, після реставрації королівського самовладдя, був запроваджений податок не лише на димарі, а й на печі, але 1699 року – в результаті остаточного встановлення в державі парламентського правління – його назавжди скасували. А от в Австро-Угорщині такий податок протримався аж до новітніх часів, тому Іван Франко народився та виріс у курній хаті, де дим виходив крізь солом’яну стріху. То чи випадково в кінцевому підсумку імперія Габсбургів не стала передовою європейською державою? А ще ж існували у Середні віки й податки на вікна, які збереглися у тій же Австро-Угорщині аж до Франкових часів…
Читайте також: Як українці будуть зимувати з дорогими тарифами на газ
В який бік буде спрямований вектор українського розвитку?
Зрозуміло, ніяких прямих аналогій з сучасністю тут немає і бути не може. Проте все ж можна, як на мене, відстежити певні інваріанти розвитку. Найперше, поточні вигоди від продажу населенню енергоносіїв, призначених для опалення і приготування їжі (не має великого значення, дрова це чи електроенергія) не можуть мати гору над загальними інтересами розвитку економіки та безпеки життя суспільства. Інакше починаються серйозні проблеми. Адже, скажімо, здоров’я людей – це не лише їхня приватна справа, не лише чинник політичної стабільності (досить згадати «холерні бунти», і не тільки їх), це ще й колосальний економічний потенціал країни. Та чи здатен завжди і всюди приватний капітал належним чином підтримувати цей потенціал?
Крім того, стимулювання енергоефективності побутової сфери – річ непроста. Тут в основі має лежати техніко-технологічний прогрес, а не консервація чинних технічних розробок і не банальна «економія», яка може гальмувати соціальний поступ. І, нарешті, поставмо собі запитання: а хіба сьогодні надворі Середньовіччя? Бо ж у разі механічного продовження політики підвищення тарифів українцям (за винятком хіба що «новітніх патриціїв») volens nolens доведеться повернутися до середньовічних звичаїв гігієни. З усіма наслідками, які звідти випливатимуть. І ще одне. Зростання тарифів на опалення і гарячу воду – без жодного зв’язку зі статками основної маси українців і можливістю мати альтернативні джерела постачання води й тепла – де-факто рівнозначне відновленню податку на димарі…
Ну, а суто економічні та політичні проблеми гарячої води й опалення у Києві та в інших містах – це окрема тема. Бо ж підвищення тарифів само по собі ніколи й ніде не спрацьовує позитивно в жодному сенсі. Для того, щоб воно стало складовою економічного одужання країни, потрібні кілька чинників – щоб отримані кошти не вивозилися в офшорні зони, а вкладалися в розвиток самої країни, щоб держава регулювала апетити монополістів, щоб субсидії на оплату житлово-комунальних послуг охоплювали не більше, ніж 15-20% населення (інакше бюрократична система починає працювати на себе, а населення втрачає стимул до продуктивної праці), щоб розвивався внутрішній ринок, а не тільки те виробництво, яке орієнтоване на експорт – і так далі, і таке інше. Ну, а для того, щоб тарифні підвищення стали чинником позитивних політичних процесів, можновладці та нувориші теж мають, образно кажучи, «затягнути паски». Бо ж інакше вступлять у дію чинники, добре відомі історикам революцій.
