В Україні домінуючим і найвигіднішим бізнесом є політика

«В Україні на сьогодні домінуючим і найвигіднішим бізнесом є політика», – зазначив якось політолог Дмитро Видрін. І хоча багато, хоч і безплідно, говориться про відокремлення бізнесу від влади, очевидно, що часи віддаленого від влади великого капіталу настануть ще не скоро. Захоплення і вплив на владу як були, так і залишаються для розвитку й безпеки бізнесу не просто бажаною, а необхідною умовою. Для цього є кілька «порівняно чесних» способів для тих, хто має можливості й політичні амбіції: купівля політика, який стає лобістом певних інтере¬сів, проведення свого кандидата до перемоги на виборах, купівля й фінансування політичних партій.

 

Попит породжує пропозицію, тож можна говорити, що в Україні якщо не процвітає, то активно формується так званий партійний ринок: він активізується ближче до виборів, які останнім часом відбуваються не зовсім тоді, коли планується. Активності додає й те, що – як у середовищі олігархів вважається хорошим тоном володіти футбольним клубом і телеканалом, так і серед політиків – без своєї, «імені себе», політичної сили вершин влади і впливу не сягнути.

 

А лідерів, які бажають вирушити у самостійне плавання, хай із невеличкою, зате своєю партійкою, у нас, вочевидь, прибуває – в усякому разі, розмови про те, що той-то чи та-то готує власний політичний проект, ведуться постійно. Узяти хоча б того ж Арсенія Яценюка, який на дочасних виборах пройшов до парламенту в першій п’ятірці блоку НУНС, став спікером, категорично відмовився очолити «Єдиний центр» і, як кажуть, не пов’язує своє політичне майбутнє із «Нашою Україною». Чи екс-регіоналку Раїсу Богатирьову, яка одного прекрасного дня за необережно зронене за океаном слово стосовно лідера Партії регіонів Віктора Януковича була позбавлена партійного квитка. Чи, наприклад, Сергія Тігіпка, який після президентських виборів зник із політичних горизонтів, але, судячи з усього, збирається повернутися в активне політичне життя у новій якості. Чи екс-міністра оборони Анатолія Гриценка, який, публічно «розлучившись» із «Нашою Україною» (де, до речі, теж був у першій п’ятірці, як і Яценюк), уже заявив, що піде на президентські вибори... Усі вони – потенційні лідери отих політичних «лотів», перелік яких можна повивчати на сайті Мін’юсту: політичні партії повинні стати їхніми кораблями у бурхливому морі українського політику¬му.

 

Найсвіжішим прикладом купівлі-продажу партійних проектів є славнозвісний «Єдиний центр» Віктора Балоги, який до березня цього року був Партією приватної власності із лідером Вадимом Гуржосом, невдовзі призначеним начальником державної компанії «Укравтодор», та Українська селянсько-демократична партія, яку очолив Дмитро Андрієвський чи то під Віталія Кличка, чи під повернення в політику Сергія Тігіпка, чи під того ж Арсенія Яценюка.

 

У цьому контексті можна згадати також і Європейську партію Миколи Катеринчука, яка три роки тому називалася «Нашою партією» і була політичною «надбудовою» Всеукраїнської профспілки таксистів. Чи «Партію екологічного порятунку „ЕКО+25%”», у яку переродилася Народна партія вкладників та соціального захисту і яка виникла лише тому, що галицький олігарх і власник ФК «Карпати» Петро Димінський не зміг напередодні виборів 2006 року домовитися ні з Юлією Тимошенко, ні з Віктором Януковичем про включення своєї особи у виборчі списки.

 

Зважаючи на процеси, які відбуваються нині у вітчизняному політикумі, партійні проекти стають доволі вигідним бізнесом: за інформацією

джерел «Главреда», «придатна» для участі у виборах партія, тобто зареєстрована у Мін’юсті не менш, ніж за рік до початку кампанії, коштує від €600 тис. до €1 млн – залежно від розгорнутості організаційної структури, більш-менш цінного бренду і віку партії. Зрозуміло, що за партію з десятирічним «стажем» можна правити вдвічі більше, ніж за ту, яка створена зовсім недавно. Цікаво, що ще рік-півтора тому той же «товар» мжна було придбати за $300–350 тис., а років три тому – і взагалі за копійки, за пару десятків тисяч умовних одиниць, як це зробив Катеринчук.

 

Можна, звичайно, спробувати створити партію і з нуля, але, як правило, це потребує значно більших зусиль та мороки. До того ж, Мін’юст, за певних умов, цілком може загальмувати процес реєстрації, як це було свого часу з «Порою». До того ж, зазвичай політики спохвачуються занадто пізно, коли проводити установчі збори й бігти з документами в Мін’юст уже не залишається часу. Тому, коли є кошти та бажання, простіше щось прикупити.

 

Головними чеснотами партійного «товару» при цьому вважаються пакет юридично «чистих» реєстраційних документів, який включає статут і програму партії, протокол установчих зборів, відомості про склад керівних органів, банківський рахунок, участь у виборах різних рівнів тощо, і головна партійна печатка у сейфі центрального офісу партії. При цьому немає жодного значення те, що окрім цього офісу й печатки за партією може більш нічого й не бути: ні регіональних осередків, ні реальних партійців, ні лідера. У «паперовій» партії – рішення про створення якої нібито підтримали своїми підписами не менш ніж 10 тис. громадян у не менш ніж двох третинах районів країни – насправді може бути з десяток партійців: «заморожена» до слушного часу партія може перебувати у такому летаргійному стані досить довго.

 

Звичайно, Мін’юст час від часу цікавиться діяльністю партструктур і, згідно з статтею 24 Закону «Про політичні партії України», має право звернутися до Верховного Суду, який може анулювати реєстраційне свідоцтво у разі, якщо виявляться недостовірні відомості у поданих на реєстрацію документах чи неучасть впродовж десяти років у політичних виборах. Проте, наскільки відомо, таких прецедентів в Україні поки що не було: українські партії, як от «Ліберальна Україна» і «Єдина Родина» саморозпускалися за рішенням з’їзду. Цікаво, що в Росії у 2005 році був прийнятий закон про те, що партія, яка налічує менш ніж 50 тисяч членів, права на існування не має, через що чимало невеликих парт¬проектів просто зникли.

 

На сьогодні у Мін’юсті України зареєстровано 150 партій, з яких реально діючих і працюючих набереться десятків два-три – не більше. Решту теоретично можна вважати товаром у політичному «супермаркеті». При цьому не мають жодного значення ні назва партії, ні, як зазначалося вище, її реальна діяльність: більше того – чим «летаргійнішим» був той чи інший проект, чим менше він світився будь-де і не «забруднився», тим краще і дешевше! Зазвичай після процедури купівлі-продажу нікому не відома партія проводить з’їзд, на якому обирається новий лідер, потім партія, як правило, перейменовується, відбувається ребрендинг проекту і нікому не відома «жаба» із політичного болота перетворюється на прекрасну й перспективну «царівну».

 

Як і на всякому ринку, на ринку партій існують посередники, якими у цьому разі виступають агенції політичного консалтингу. Річний оборот ринку політконсалтингу залежить від того, скільки і якого рівня вибори проводяться в країні. Якщо вибори йдуть одні за одними, річний оборот таких агенцій може сягати десятків, а то й сотень мільйонів доларів. Купівля партій – один із пунктів політтехнологічного супроводу виборчих кампаній.

 

Звичайно, офіційно партії в Україні не продаються – власне, як і багато чого іншого. Тому однією з найголовніших ознак партійних інвестицій фінансово-промислових груп є їх тіньовий характер. Саме тому існує відома ідіома – «коробка з-під ксерокса», у якій заносяться гроші у певні кабінети під час виборчих кампаній і не тільки. Напевно, саме з такими коробками снують нині по Києву політкур’єри, які купили чи збираються купити для замовника ту чи іншу партію задля політичного інструмента.

 

Проте справжнім товаром на цьому ринку є влада, і специфіка її як товару полягає у тому, що продається вона лише в «тіньовому» режимі. Це означає тільки одне: «захоплення» влади за допомогою так званих «політичних інвестицій» передбачає виключно тіньові стратегії, а отже, існування тіньового бізнесу й тіньової політики як взаємообумовлених процесів.