Чого бояться українці й чого боїться Європа перед Вільнюсом?

Впритул підійшовши до підписання Угоди про асоціацію, як в Україні, так і за нашим західним кордоном почали перераховувати обопільні страхи. 

Оминаючи такі дурниці, як залякування українців збоку відомих сил європейською «гомодиктатурою», можна сказати, що подібна ситуація мала місце на початку 1990-х, а потім ще раз на початку 2000-х, коли сусідня Польща спершу підписала «асоціацію», а згодом готувалася до вступу в Євросоюз. Їй тодішній президент Франції Жак Ширак порадив «сидіти тихо і знати своє місце». Тепер Польща є однією з економічних потуг ЄС, а на засіданнях Європарламенту поляки не спішать переходити на «загальновідомі» мови.

Страхи ці умовно можна поділити на економічні та ментально-політичні. Так, у Європі знову побоюються, що легкодоступність на їхні ринки дешевих харчових продуктів (тоді з Польщі, тепер з України) спричинить кризу надвиробництва. Проте, як писали «Коментарі» (№39 від 11 жовтня), наразі в Україні лише з деякими позиціями в аграрному секторі показники є вищими ніж загальноєвропейські, у більшості позицій маємо менші або середньоєвропейські показники. Окрім того, Україна в експорті зернових та олії вдало освоює азіатські та африканські ринки, котрі щораз більше їх потребуватимуть. Європа боялася «навали польських сантехніків», котрі нібито мали відібрати роботу в заможних бюргерських країнах; не сталося  й цього, оскільки закони вільного ринку регулюють кількість потрібної робочої сили. В українському випадку нерідко чуємо, що «хто хотів, той виїхав», і в цьому твердженні присутня чимала частка рації.

Якщо говорити про польські страхи, то на нещодавній конференції в Брюсселі з приводу інвестиційної привабливості України в умовах підписання Угоди про асоціацію віце-прем’єр нинішнього уряду Польщі Ярослав Калиновський зазначив: «Найбільшим противником євроінтеграції були селяни. Вони боялися, що їхній товар буде неконкурентноспроможний, а їхню землю скуплять багатші німці чи скандинави. Тепер селяни є найбільшими адептами міцного зв’язку з Євросоюзом, оскільки отримують постійні дотації на покращення рівня виробництва та товарів». Присутній на конференції євродепутат Павел Залевський уточнив, що в випадку України ситуація різниться принаймні тому, що тут уже є свої великі агрохолдинги, витіснити які з ринку практично неможливо; окрім того – допоки існує мораторій на продаж землі – іноземцям вона недоступна. «Щодо захисту свого сільгоспвиробництва, то Україна виборола в Угоді про асоціацію максимум із можливого», - зазначив політик.

Звісно, у Польщі існували також побоювання з приводу загибелі низки галузей та окремих підприємств. Поляки були свідомі цього факту, оскільки – аргументував євродепутат проф. Богуслав Ліберадзький – слабкі і малоефективні підприємства та галузі мусять відмерти, натомість це не означає що на їх місці не з’являться нові з більш динамічним управлінням. Умовою до саме такого розвитку вочевидь є відсутність корупції, чисті правила гри, гарантії під інвестиції, а з цим в Україні поважні проблеми. Євродепутат нагадав, що в часи існування соцтабору всі його члени були приречені їздити угорськими автобусами «Ikarusz», натомість тепер саме Польща є одним із найбільших виробників автобусів «Neoplan»; у минуле відходять жарти про низьку якість вироблених у Польщі автомобілів.

Кожен крок у бік Європи як Польщі, так і країн Балтії супроводжувався лементом та залякуванням з боку Москви (достоту так, як тепер це відбувається із Україною), блокадами поставок польського м’яса та інших товарів, натомість власне переорієнтація на західні ринки врятувала економіку цієї держави, а також зробила її мобільнішою та сильнішою. Лемент Росії припинявся із кожною конкретною крапкою на шляху євроінтеграції. Якщо зайти нині до пересічного брюссельського магазинчика, то поруч зі знаменитими місцевими сортами пива ви побачите також (будьмо відверті, далеко не найкращі) кілька сортів польських пив, але й вони знайшли свого покупця. Як нагадав екс-міністр зі справ євроінтеграції Польщі Ярослав Пєтрась, якщо раніше Польща ставила собі за приклад шляхи реформування Іспанії та переорієнтації її економіки на експорт від часів диктатури Франко, що існувала до 1975 року (поляки шукали подібного варіанту до свого посткомуністичного стану), то в багатьох позиціях на сьогодні Варшава обійшла Мадрид. Україна за структурою поділу аграрного та промислового виробництва (на жаль, поки що не за обсягами) може бути порівнювана власне до Іспанії та Польщі.

Натомість великою проблемою залишаються ментально-політичні розбіжності, а радше нерозуміння українців західними європейцями і навспак. Попри те, що в стінах Європарламенту та інших структур власне з польських вуст постійно звучить теза про належність українців до загальноєвропейської цивілізації та християнської традиції, нерідко самі поляки, не кажучи про їх західних колег, надто буквально сприймають тези про поділ України на «проукраїнську» та «проросійську», намагаються дошуковуватися чогось крамольного в поширенні російської мови в побутовому мовленні пересічних нерідко цілком проєвропейськи настроєних українців.

Українські ментальні страхи перед євроінтеграцією відомі, і саме ними намагаються передусім КПУ та «Український вибір» маніпулювати й педалювати їх нагнітання: наплив мігрантів з країн третього світу та широкі права сексменшин, котрі мали би нібито переродитися в їхню домінацію. В плані міграції українське законодавство досить жорстке, і до приєднання України до Шенгену, котре навіть у разі вступу нашої країни до ЄС виглядає віддаленою перспективою, лібералізації його не передбачається.

З приводу найбільш голосної на сьогодні проблеми, але від того аж ніяк не першорядної, а власне прав спільноти ЛГБТ та їх «зазіхань» на владу, то й тут можемо навести приклад Польщі. Остання, як відомо, є одною з найбільш релігійних (90%) країн світу, натомість саме в Польщі вперше в Європі до парламенту обрано трансгендера – Анну Гродзьку (разом з нею в тій же парламентській фракції руху Палікота засідає перший задекларований гей-парламентарій Роберт Бедронь). Але їх потрапляння до парламенту пов’язане далеко не з тим, що якийсь дядечко із Брюсселя стояв та з нагайкою гнав поляків за них голосувати, а тому що політичний популіст Януш Палікот вдало зіграв на втомленості поляків від протистояння двох потужних політичних сил – правлячої Громадянської платформи та опозиційної Права і справедливості. Не факт, що в наступних виборах Палікот та його депутати будуть присутні у Сеймі. Кого вибиратимуть українці, залежить передусім від них самих.