20.08.2007

П’ятиповерхові «хрущовки»: велич і жах епохи



У 2002 р., перебуваючи в Німеччині, я побачив будинки, що до болю нагадували наші «хрущовки» - темно-сірі, майже чорні п’ятиповерхівки, з мозаїчними панно на фасадах, що прикрашали головну вулицю колишнього Східного Берліна.

Першою реакцією було обурення - до якого ж абсурду можна дійти, копіюючи у всьому старшого брата. Проте, з’ясувалось, що все якраз з точністю до навпаки: це в СРСР взяли на озброєння досвід східних німців з індустріального домобудівництва, що розпочалося в НДР на початку п’ятдесятих. Кажуть, нині на таке житло в Німеччині утворилися черги: студенти, молодята, одинокі прагнуть придбати або взяти в оренду квартири в реконструйованих економічних будинках. У Росії ситуація протилежна – там з «хрущобами» борються з такою ж завзятістю, як і з неслухняними олігархами – «викорчовують на корню». До 2020 р. жодної п’ятиповерхівки, спорудженої наприкінці 50-х – на початку 60-х років, не має лишитися на території Москви. Вже замислились навіть над проектом пам’ятника «хрущовці» (в Росії це не в дивину: спочатку безжально знищити, а потім урочисто відкрити монумент, причому роблять це одні й ті ж самі люди). Але найоригінальніше, як завжди, вчинили в Україні: вирішили не реконструйовувати, не зносити «хрущі», а просто прийняти відповідний Закон. Дарма, що механізму, коштів та й, за великим рахунком, бажання тут немає – в нас давно зрозуміли, що головне не дія, а гасло (деякі, особливо довірливі, мешканці «зносимих» будинків уже спакували валізи і терпляче чекають від влади обіцяного нового житла). Причому, вимальовується закономірність: чим довше, болісніше і гучніше приймається документ, тим більший від нього «пшик». Не те, що раніше: 4 листопада 1955 р. вийшла Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про усунення надмірностей у проектуванні і будівництві» (всього кілька сторінок тексту і лише 14 пунктів самого рішення), а згодом ще одна (від 31 червня 1957 р. «Про розвиток житлового будівництва в СРСР») - і протягом декількох років величезна країна докорінно змінилась. Було збудовано мільйони квадратних метрів житла, йшло масове переселення людей із сільської місцевості у великі робітничі міста, самі міста, втративши індивідуальність, стали схожими одне на одного, створювалась мережа проектних інститутів, домобудівних комбінатів, професія архітектора стала практично непотрібною, бо все споруджувалось за типовими проектами – житлові будинки, дитсадки, школи, кінотеатри, кафе, заводські цехи, будинки культури, райкоми партії… Зводити швидко, багато та дешево – от умови, які висунула КПРС проектувальникам та будівельникам, але не пояснила, як поєднати естетику з дешевизною, технологічність із зручністю, різноманітність із масовістю. Спочатку намагались експериментувати, тож з’явилось аж 25 проектів житлових будинків. Серед них були безкаркасні системи з вузьким (2,6 м) і широким (6м) кроком поперечних несучих стін, з трьома поздовжніми несучими шлакобетонними стінами, з неповним каркасом, з несучим поперечними стінами, з об’ємних елементів заводської готовності. Матеріал, з якого споруджували житло, також різнився: цегла, дрібні та великі цегляні блоки, великі панелі, вібропрокатні панелі, керамзитобетонні монолітні блок-кімнати… Потрібно ще й зважати, що деякі будівлі розраховувались на 25 років експлуатації, а деякі – на 50. В 1963 р. замість 25 серій було залишено 8, та й вони через кілька років були зняті з виробництва, давши дорогу 9-16-поверховим спорудам. Отже, перший етап індустріального домобудівництва, коли зводилось малоповерхове житло, тривав у Києві якихось шість-сім років, а залишив по собі тисячу типових будинків, у яких досі проживають сотні тисяч типових радянських людей. Зруйнувати ці споруди можна, а от змінити свідомість їх мешканців – навряд чи. У цьому, напевно, й полягає велич і жах минулої епохи.