Економічний шантаж – класична зброя на новий лад
Механізм економічного шантажу був відомий ще за часів Великого переселення народів, а саме наприкінці 3-го тисячоліття. З часом, відчувши військову слабкість, Римська імперія на ряду з іншими дипломатичними чи політичними засобами, використовувала і економічний шантаж. Його дієвість у певній мірі себе виправдовувала і в основному такі зусилля були спрямовані відносно сусідів та потенційних супротивників.
Історія зберігає чимало таємниць, але особливо багато визначних подій, які кардинально змінили її хід, відбувалося не без кулуарних домовленостей та тіньового торгу. Недарма служби зовнішньої розвідки багатьох країн наполегливо збирали секретну інформацію економічного характеру, аби в подальшому уряди могли нею скористатися чи застосувати з метою тиску при вирішенні різноманітних територіальних, геополітичних чи торгово-економічних питань.
Сьогодні економічний шантаж є досить поширеним методом ведення переговорів на будь-якому рівні, але найчастіше до нього вдаються великі гравці, що особливо не приховують свій монопольний статус на ринку. Варто лиш пригадати наступне: „За гроші купується усе, а що не купується за гроші – те купується за великі гроші” чи ж „Хто володіє інформацією – той володіє світом”. Ці відомі усім крилаті вислови цілком підходять для пояснення основних принципів дії механізму економічного шантажу. Бо в основі будь-якого шантажу лежить принцип володіння інформацією, що становить особливу цінність. Зокрема, в класичній теорії можна зустріти різні визначення економічного шантажу, але всі вони зводяться до одного спільного – це використання інформації, що здатна нанести шкоду економічним інтересам фізичної чи юридичної особи, або порушити її законні права.
Де найчастіше застосовують економічний шантаж? Візьмемо хоча б нафтогазовий сектор. Усі гравці цього ринку, а це фактично компанії зі статусом монополіста, кожна у своїй країні, зіштовхнулися з явищем економічного шантажу з боку російського гіганту „Газпром”, що за різними рейтингами є найприбутковішою компанією світу. Варто лише пригадати ультимативні умови контрактів на 2011 рік, які „Газпром” пропонував литовському „Lietuvos dujos” та естонському „Eesti Gaas” з приводу збільшення обсягів експорту російського газу до Європи та отримання за це відповідно знижки на ціну за спожитий газ для самих країн Балтії. Але експерти були схильні вважати, що такі умови виникли у наслідок прагнення Литвою реалізувати директиву Євросоюзу з приводу енергетичної диверсифікації. Зокрема, неодноразово відносно цього висловлювався і сам Прем’єр міністр Литви Андрюс Кубилюс, натякаючи на економічний шантаж. Але з рештою справа вирішилась чи просто тихо вийшла з поля зору ЗМІ.
Якщо ж узяти Україну, то тут окрім регулярних „газово-сирних” війн, як свого роду передумов до ратифікації договору про створення зони вільної торгівлі в рамках країн СНД, цікавими є справи Антимонопольного комітету проти двох найбільших учасників ринку стільникового зв’язку. Але достеменно й до цих пір незрозуміло хто кому і за що винен. А зі сторони усе це виглядає як свого роду торг між чиновниками і дуже прибутковими компаніями. І не варто думати що хтось особливо переймається розміром тарифів чи їхнім монопольним становищем. Усе це велика гра за сфери впливу на ринок телекомунікаційних послуг, який динамічно розвивається і показує стабільний приріст в усіх країнах світу. Україна не є виключенням, бо схожі справи періодично виникають у Європі, Азії та Північній Америці.
Також методи економічного шантажу вдало використовують автомобільні концерни як у боротьбі між собою, так і у вирішенні питань з урядами різних країн щодо митних тарифів, оподаткування, повернення інвестицій чи згортання виробництва. Там де політика лобізму перестає приносити результати – включається політика ультиматумів та шантажу, яка дуже часто проходить на межі агресії та цинізму.
Знову ж таки, проведіть аналогію з Україною і ви зрозумієте, що схожі речі періодично відбуваються на вітчизняному енергетичному ринку. Особливо коли мова йде про виникнення та погашення заборгованості енергетичних компаній перед постачальниками, підготовці масштабних енергетичних проектів, що потребують залучення іноземних інвестицій чи, скажімо, при проведенні тендерів. Саме останні за дивних умов виграють так звані „темні конячки”. Що це, просто збіг? Та нізащо.
А коли пригадати спроби кооперації українських та російських авіабудівників? Чи було там усе так гладко? Напевно що ні, інакше не виникало б стільки суперечок з обох сторін, які аж ніяк не можна назвати чисто технічними.
То чи існує доступна панацея від шантажистів? Єдиним можливим методом захисту від економічного шантажу є відкритість та доступність інформації, якщо це не становить загрози для функціонування бізнес-структури чи бізнес-процесу. Але це можливо хіба тільки у випадку, коли сам шантаж базується на незаконно чи у інший спосіб добутій інформації, що становить комерційну таємницю. В усіх інших випадках захиститися неможливо, окрім як відповісти тим же.
Аналітики стверджують, що до економічного шантажу вдаються виключно у транснаціональних масштабах і переважно компанії, які працюють з енергетичними чи іншими важливими ресурсами. Та це далеко не привід розслаблятися. Завжди знайдеться хтось спритніший, нахабніший чи сильніший. А поки існуватимуть жадібність, корисливість, бажання швидко збагатитися за чужий рахунок, то дістати стратегічну інформацію не становитиме особливої проблеми. Це елементарне використання найнижчих людських пороків на ряду з геніальністю ведення економічної війни. І повірте, ще не одна компанія схилиться перед тими, хто швидко адаптується до нестабільного, а часом і екстремального середовища, у якому сьогодні доводиться вести бізнес. А з поглибленням кризових явищ і стрімкого переділу ринків, багато хто відчує й на собі чим є економічний шантаж. Тож робіть висновки, панове управлінці.
Виталий Алексеенко
