Не злий Майдан: чи можлива в Україні зараз громадянська війна?

Я прилетів в Україну у неділю 1 грудня на той перший масовий мітинг, який зібрав понад 800 тисяч людей. Літак приземлився у «Борисполі» по першій, а мітинг розпочався ще о дванадцятій. Паспортний контроль, багаж, пошук таксі – у Києві я опинився десь біля третьої пополудні.

Перше, що мене здивувало: відсутність ознак революції. Ми заїхали в Київ, а біля торгових центрів – купа машин, гуляють родини з дітьми, на вулицях жодних ознак справжнього революційного піднесення. Це було розчаруванням. Я прилетів на революцію, якої не побачив. Натомість у центрі переважали вже зовсім інші настрої – прапори, скандування, рішучі й мужні люди, сцена, натовпи, весь цей броунівський рух, який ми називаємо протестами.

Мені знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти природу цих дисонансів. Спочатку все здавалося простим: є певна кількість патріотичних, мудрих, зрілих, європейських людей, які розуміють вагу моменту, тож вийшли на вулиці боротися – говорячи шаблонами – за своє майбутнє. А є обивателі й міщани, яких турбує тільки ложка й миска, яким начхати не тільки на Україну, а й на власну свободу. На щастя, мої перші думки виявилися хибними.
Андрій Любка український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008).  Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів.  Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Бо насправді йдеться про зовсім інший різновид протестів, це не революція ненависті, не революція тотальної, майже мілітарної мобілізації. У нас насправді немає ворогів, крім Януковича й системи, яку він вибудував. Ми не кричимо «Спасибі жителям Донбасу», бо не Донбас є нашим ворогом, не в Кримі ми бачимо сьогодні головну загрозу. Загроза й проблема в нас наразі одна й спільна – Янукович.

Так, більшість людей на Майдані – із Західної й Центральної України, а більшість міліції й «Беркуту» – з Криму й Донбасу. Так, між нами є певні протиріччя, які заважають країні нормально розвиватися, які руйнують Україну як таку зсередини, але зараз вони відступили на задній план. Між нами є мовна, культурна, ментальна різниці, яких годі заперечити, але цього зовсім недостатньо для силового конфлікту між нами.

Бо нам немає за що чи за кого воювати. Усі ми хочемо поваги до себе, законності, нормальних стандартів життя. Янукович – не Лукашенко, якому – хто би що не казав – вдалося здійснити до певної міри економічне чудо, зберегти совєтську систему, не допустити олігархізації держави. Пенсіонери й селяни підтримують Лукашенка, бо він підтримав їх. Натомість Донбас і Крим підтримують Януковича, бо він «свій», але таких «своїх» може бути мільйон. Янукович не здійснив для Донбасу чуда, не дав йому нову якість життя, тому нікому з його прихильників в голову не прийде простояти ніч на морозі. Їм це просто не вкладається в голову, тому вони з такою недовірою дивляться на нас, на Євромайдан.

Ніхто не стоятиме за Януковича ніч, ніхто, крім Сім’ї, не піде за нього боротися; так само з нашого боку – ми виходимо на мітинги проти Януковича, а місто в той же час продовжує жити нормальним, нереволюційним життям. Це не мінус і не слабкість, це наша сильна сторона. Бо ми протистоїмо не один одному, а Януковичу і його режиму.

Режим можуть якийсь час захищати силові структури, той же «Беркут», але зовсім не прості люди. Саме з цих причин громадянська війна в Україні зараз неможлива: ми просто не бачимо ворогів у людях, які мають інші погляди. А європейськість, до речі, якраз і проявляється у повазі до інших та їхніх поглядів.