Український народ має право вибору без можливості вибору
Для України настав ще один 60-денний період хаосу, беззаконня та безкарності – президент Ющенко оголосив дострокові вибори до Верховної Ради.
Кого обирати і навіщо? Право вибору сьогодні у українців є, але воно цілком умовне. Адже орієнтиром для вибору має бути національна ідея. А от саме цього у українців немає.
Національна ідея відображає історичну місію народу, тобто, те, що народ може дати Всесвіту, а не навпаки. Саме національна ідея є основою національного менталітету, системи цінностей, яка всіх розставляє по своїх місцях.
І тільки маючи таку духовну ідею, народ може вважати себе по-справжньому вільним і робити по-справжньому вільний вибір. Якщо ж немає розуміння ні того, куди йти, ні того, що взагалі відбувається, то як можна можна говорити про свободу вибору?
Епоха, в якій ми живемо, є епохою матеріального нагромадження. Тобто, головний її сенс полягає у всебічному економічному розвитку людства. Тому найліпший рівень життя мають народи матеріально продуктивні.
Основу цих народів, так званий "золотий мільярд" людства складають євроатлантичні етноси, основою для національних соціально-економічних моделей яких є ринкова демократія. Ринкова демократія – це найбільш досконала модель з точки зору максимізації валового національного продукту.
Тому рівень грошового доходу на душу населення, за яким сьогодні визначають економічний розвиток країни, у тих країнах є значно вищим, ніж в інших.
Саме з цієї причини, очевидно, в незалежній Україні утвердилася ідея "впровадження" ринкових стосунків та переходу до соціально-економічної моделі ринкової демократії.
Одержавши незалежність у 1991 році, українці, чи то з дефіциту досвіду, чи то в силу якихось інших незбагненних рис української душі, скористалися правом вибору дуже своєрідно.
Замість того, щоб осмислити реальність і почати працювати, головним завданням українського народу було визнано "впровадження" цієї демократії на національних теренах. Справа, отже, за малим – якнайшвидше все "впровадити" і заживемо, як у Бога за пазухою.
Капіталізм має лише один суттєвий недолік: він ділить усіх на багатих та бідних. Цей поділ є основою його економічної ефективності. У суспільстві, в якому гроші є мірилом усього, бути бідним означає бути дурним, хворим, непривабливим, зневаженим, відкинутим, одиноким, поганим, невільним – доля, на яку свідомо ніхто б не згодився.
Тому кожен при ринковій демократії працює з усіх сил, щоб не бути бідним. І це прагнення є основним двигуном ринкової економіки. Відповідно, капіталізм характеризується значно вищою інтенсивністю і продуктивністю праці, ніж будь-який інший лад.
Однак, бідні при капіталізмі є, і чимало. В США з середньодушовим ВВП у 46 тисяч доларів на рік, 30% населення живуть у бідності, понад мільйона дітей – бездомні. І напевно зовсім не тому, що вони того хочуть.
З того, що більшість бідноти у країнах "золотого мільярду" є такою пожиттєво і навіть спадково, можна зробити висновок, що причиною їхніх злиднів є їхні власні якості, до того ж – такі, що передаються генетично, а, отже, є характеристиками національного генотипу.
Основним параметром, що визначає місце людини у капіталістичному суспільстві, є її матеріальна продуктивність.
І хоча ринкова демократія сьогодні є доступною, як модель, для багатьох народів Землі, тільки 15% землян живуть у матеріальному добробуті. Отже, решті 85% людства матеріальна продуктивність у тих параметрах, які є характерними для євроатлантичних народів, є невластивою.
Таким чином, світове панування капіталізму прирікає цю решту на вічну бідність.
Чи можна визнати, що в Божому замислі ідеальним є той лад, який робить з людей рабів?
Сенс творення суспільства і прогресу людської цивілізації полягає в тому, щоб давати можливість кожній людині жити повноцінним життям. Іншими словами – в ідеальному суспільстві найдурніший повинен мати змогу користуватися розумом наймудрішого, а найслабший – силою найсильнішого.
З чого можна зробити висновок, що людське суспільство створюється, насамперед, в інтересах слабких людей, що не можуть самостійно дати собі ради.
Тому ідеалом та метою розвитку людської цивілізації є рівність усіх, свобода для кожного, братерство, як результат забезпечення двох перших принципів.
Рівність, Свобода, Братерство – саме під такими лозунгами капіталізм колись став пануючим ладом на Землі. Одночасно капіталізм не може без того, щоб не ділити людей на панів і рабів.
Очевидним є протиставлення майнової нерівності, як основної умови життєдіяльності ринкової демократії, загальній меті розвитку людства.
Але Бог створив усіх людей рівними, тому навіть найбільш бідні і ліниві з них повинні мати право на гідне представництво. Таке представництво може бути лише у вигляді соціальної альтернативи, яка усуває матеріальну продуктивність індивіда, як головний параметр для визначення його місця у суспільстві.
Якщо взяти європейську расу в цілому, то за параметрами матеріальної продуктивності у ній виразно проявляються два суперетноси – вже згаданий євроатлантичний, в якому індивідуальна продуктивність та підприємливість доведені до максимуму, та східнослов’янський, що становить, у данному сенсі, протилежність до євроатлантичного.
Тому логічним буде припустити, що, якщо соціальні моделі євроатлантичного суперетносу є втіленням прагнення людства до матеріального нагромадження, то східнослов’янський суперетнос повинен протиставляти цьому прагненню соціальну альтернативу, яка дозволила б забезпечити більш-менш пристойне існування тим, хто не може знайти свого щастя при капіталізмі (таких на Землі, нагадаємо, біля 85%).
Тільки за умови існування рівноправних полюсів суспільних моделей можна вести мову про реальне право кожної людини і кожного народу на самовизначення.
Очевидно, що створення такого полюсу, такого центру сили, який захищав би право на щастя для всіх, є головною історичною місією східнослов’янського суперетносу.
Тим більше, що розвиток людства за законами капіталізму, вже сьогодні ставить біосферу Землі на грань екологічного колапсу, наслідки якого можуть бути для людства фатальними.
У кожному суспільстві можна виділити три види аристократії – духу, меча і грошей, причому тільки два перші види можуть правити в інтересах усього суспільства.
Історично у східнослов’янському суперетносі роль духовного провідника відігравав український етнос, в той час, як роль воїнів брали на себе росіяни. В індустріальну епоху, яка сьогодні добігає свого кінця, вирішальну роль у міжнародних стосунках відігравала мілітарна потуга, тому саме Москва була центром сили східнослов’янського суперетносу.
У постіндустріальній епосі більшу вагу відіграватиме здатність передбачати конфлікти та уникати їх, ніж втягуватися у військові протистояння. Тому велінням епохи і головним інтересом слов’янських народів зараз є створення нового слов’янського суперетносу під егідою Києва, а не Москви.
Саме український національний підхід до вирішення особистих та міжнародних проблем може сьогодні сформувати ту основу, на якій ладні об’єднатися слов’янські народи і постане нова суперпотуга.
Ключовим словом, в данному випадку, є "може". Проблема у тому, що історія дає лише шанс, яким можна скористатися, а можна його і прогавити. Для Всесвіту, як найвищої інстанції, власне, абсолютно все одно, хто виконає назріле історичне завдання – слов’яни, чи, скажімо, латиноамериканці або китайці.
А от для українців – не все одно.
Пропагована сьогодні політиками "національно-демократичної" орієнтації "євроінтеграція" не відображає ні глибинних бажань українців, ні їхніх можливостей, ані в жодному разі – їхньої історичної місії.
Таке прагнення можна порівняти, у кращому випадку, з бажанням сільської дівчини "вибитися в люди", результатом чого буде її передчасна смерть у лічниці для бідних.
"Євроінтеграція", які б рожеві асоціації вона б не викликала в головах українських заробітчан, для України може означати лише одне: тотальне вимирання генотипу, витіснення його чужорідним та зникнення України, як національної одиниці, з карти світу.
Інакше і бути не може: Всесвіту не потрібні народи, що відмовляються виконувати свою історичну місію.
Ющенко та Тимошенко, що сьогодні формують два крила "національно-демократичного" табору, очевидно, щиро вірять в те, що капіталізм, вкупі з "євроінтеграцією" можуть забезпечити добробут і процвітання для української нації на багато років наперед.
Цих політиків варто вважати явищами одного порядку, що різняться тільки підходами до виконання поставлених завдань.
У історії Росії був один діяч, з яким сьогодні порівнюють Ющенка. Цей діяч щиро вірив у "святу Русь" і бажав для неї тільки добра, але його у 1918 році за це розстріляли як злодія.
Волею Провидіння цей діяч правив Росією тоді, коли у ній відбувалися фундаментальні історичні зрушення, результатом яких стало створення світової суперпотуги у слов’янського суперетносу.
Оскільки у історії ніколи не буває помилок, то слід припустити, що слов’янським вектором у ХХ століття було саме створення СРСР, тим більше, що в ньому наші народи досягли такого рівня могутності і добробуту, якого в них не було ні до, ні після того. А Ніколай ІІ протистояв цьому вектору, за що і позбувся і трону, і життя.
Якщо Ющенка порівнюють з Ніколаєм ІІ, що розганяв парламенти на основі особистих симпатій та користувався при цьому порадами темних особистостей, то Тимошенко за своєю історичною роллю є найбільш близькою до Столипіна. Який, як відомо, був високоефективним менеджером і щиро боровся за капіталістичні ідеали.
У цій своїй плідній діяльності він допустився лише однієї помилки: поставив не на той історичний напрям.
"Національно-патріотичному" табору в Україні протистоять "промосковські" сили, представлені Януковичем та Симоненком. Хоча ці діячі сьогодні бачать місце України поряд з Росією, але вони так само не усвідомлюють себе синами великого українського народу.
Тобто, їхнє ставлення до Росії і всього постсовєтського простору – це відношення професійних рабів до свого господаря. Тоді як історія велить українцям бути на цьому просторі господарями.
І вже зовсім не можна серйозно сприймати таких "діячів" як Тягнибок, головні ідеологічні перли яких набрані з ідей українських націоналістів початку ХХ століття, відкинутих згодом самими цими націоналістами, з причини практичної непридатності.
Чи патологічних брехунів на кшталт Мороза і Литвина, які вже самі не пам’ятатють, що говорили на минулих виборах.
Очевидно, що секрет політичної живучості цих маргіналів полягає більше у їхній зданості бути технічними кандидатами, ніж у їхніх політичних програмах.
Підсумовуючи сказане: як завжди у "незалежній" Україні український народ має право вибору без можливості вибору. І так буде доки цей народ не усвідомить своєї великої духовної місії і не зробить її своїм життєвим орієнтиром.
